Посуд какіемон, 17 століття.
(Фото від Museado на Flickr)
Посуд Аріта, або Арітаякі японською, походить з міста Аріта в префектурі Сага, на острові Кюшю на півдні Японії. У 17 столітті Аріта була – і залишається значною мірою – одним із найважливіших центрів японської кераміки. Частково це пов’язано з кількістю природних відкладень каоліну, знайдених у місцевій глині, що забезпечує велику кількість сировини для виробництва високоякісної кераміки. Насправді саме в Аріті приблизно 400 років тому в Японії вперше виявили глину, придатну для виготовлення порцеляни.
В англійській мові термін Аріта традиційно використовувався для позначення порцелянових виробів, виготовлених на експорт, що імітують сині та білі китайські зразки. Пізніше це також стало синонімом більш барвистої форми прикраси – відомої як Какіемон на ім’я його засновника Какіемон Сакайда. Обидва ці стилі цінуються за поєднання делікатності та міцності та широко виготовлялися для експорту до Європи.
Магазин кераміки у місті Аріта, Сага, Японія.
(Фото від Butch на Wikimedia Commons)
Сьогодні кераміку жваво розвивають в регіоні Хізен (район навколо Аріти), а сам район Аріта є чимось на зразок Мекки для японських любителів кераміки. Зокрема, дивовижне село Арітаучіяма з його добре збереженими магазинами є улюбленим місцем для тих, хто шукає красиву кераміку ручної роботи за розумними цінами. Тут багато місцевих печей досі працюють на комерційній основі та доповнюють свої прибутки, пропонуючи уроки гончарства.
Хоча назва Аріта набагато менш відома за межами Японії, ніж назва сусіднього портового міста Імарі, багато того, що експортувалося як посуд Імарі, насправді походило з Аріти. Як пункт експорту назва Імарі використовувалась узагальнено для позначення всієї японської кераміки, що поставляється з Імарі, незалежно від її фактичного походження.
Пляшка для саке з посуду Бізен із позначками хідасукі, період Едо, середина 17 століття.
Посуд Бізен, відомий японською як Бізенякі, є характерним стилем японської кераміки в залізних тонах. Іноді його також називають посудом Інбе або Імбе, оскільки він походить із села Імбе в префектурі Окаяма – району, який раніше називався провінцією Бізен. Це одна з найстаріших технік виготовлення кераміки в Японії.
Для виготовлення посуду Бізен використовується місцева глина та дров’яна піч. Неглазурований і загалом простий у дизайні, посуд Бізен отримує більшість своїх насичених і земляних характеристик завдяки червонувато-коричневому кольору місцевої глини та ефектам, створеним повільним випалюванням із сосновою деревиною.
Незважаючи на використання природних артефактів печі як форми декору, виробництво посуду Бізен вимагає великої майстерності, і ремісники здатні досягти дивовижної різноманітності дизайнів. До них відносяться ефект «кунжутного насіння», спричинений прилипанням соснового попелу до поверхні горщиків під час випалу, і смуг червоного кольору, які виглядають як випадкові мазки пензлем, але насправді викликані прив’язуванням соломи до горщиків перед тим, як поставити їх у піч.
(Фото від Hiroyuki Kawai на Flickr)
Традиційно посуд Бізен займав важливе місце в Чадо (чайній церемонії). У результаті печі Бізен отримали потужну підтримку з боку могутніх родин Окаяма. Незважаючи на це, до епохи Мейджі виробництво посуду Бізен майже зникло. Однак сьогодні цей посуд процвітає, і відвідувачі регіону можуть побачити незліченні зразки як антикварного, так і сучасного посуду Бізен у місцевих музеях і діючих печах Імбе.
(Фото від Hiroyuki Kawai на Flickr)
Хаґі — місто в префектурі Ямаґучі, розташоване на березі Японського моря, на захід від Хірошіми. Місто виробляє особливий стиль японської кераміки, відомий як Хаґіякі – або посуд Хаґі – принаймні 400 років.
Посуд хаґі характеризується гладкою та землистою текстурою, спричиненою природою місцевої глини. Його сільський вигляд зробив його дуже затребуваним предметом для чайної церемонії та зміцнив важливість міста як виробника кераміки.
Крім органічних властивостей місцевої глини, немає строгих правил виробництва посуду Хаґі. Окремі печі прагнуть розробити власні відмінні підходи. Тим не менш, сильний акцент робиться на дизайні стопи, яка часто виглядає грубою. А весь посуд Хаґі об’єднує унікальна чутливість до тактильного досвіду поводження з готовим виробом.
Оскільки глина, яка використовується для виготовлення посуду Хаґі, злегка пориста, її колір часто дещо змінюється під час використання, оскільки чай або саке повільно просочуються на потріскану поверхню глини. Це явище призвело до виразу Хаґі но нанабаке, що фактично означає «сім форм Хаґі», тобто кількість разів, коли миска Хаґі змінювала зовнішній вигляд протягом свого життя.
Посуд хаґі все ще виробляється та справді високо цінується. А відвідувачі регіону будуть винагороджені можливістю відвідування понад 100 діючих місцевих печей.
(Фото від Japan Style на Flickr)
Посуд Іґа походить з міст Іґа і Набарі в префектурі Міе. Завдяки властивостям місцевої глини вироби з Іґа є надзвичайно жаростійкими і їх потрібно обпалювати протягом кількох днів. Це одна з найдавніших японських гончарних традицій. Тож не дивно, що посуд Іґа спочатку був розроблений як прості предмети, необхідні для повсякденного життя жителів регіону, більшість з яких були фермерами.
Проте з часом посуд Іґа еволюціонував від простих горщиків і банок до предметів «вищого рівня», призначених для використання під час чайної церемонії. Тим не менш, вироби Іґа зберігають сильну естетику вабі-сабі, а навмисні помилки та нерівності високо цінуються. Дійсно, посуд Іґа відрізняється своєю технікою гладкої глазурі, відомою японською мовою як біідоро (від vidro, португальське слово, що означає «скло»), а також декоративним використанням підгорілих слідів, спричинених агресивним випалюванням.
Найвідомішим предметом посуду Іґа є унікальний мізусаші (ємність для води) 16 або 17 століття на прізвисько ябуре-букуро. Ябуре-букуро отримує більшу частину свого шарму завдяки згорнутій формі та відбиткам пальців, залишеним його виробником. Він чітко втілює ідеали простоти, недосконалості та непостійності, які лежать в основі багатьох керамічних виробів Іґа.
Посуд Іґа виробляють і сьогодні, а щороку у вересні проводиться щорічний фестиваль цього посуду.
Посуд Імарі з дизайном вази для квітів, період Едо.
(Фото від Museado на Flickr)
Говорячи про посуд Імарі, важливо уточнити, про яку саме кераміку йде мова. Технічно вироби Імарі походять із міста Імарі в префектурі Саґа, неподалік від Аріти й зовсім недалеко від іншого головного гончарного міста - Карацу.
Однак в англійській мові термін Імарі, як правило, використовується для позначення певного виду насиченої та яскравої японської порцеляни, яка була експортована з Імарі у 17 столітті голландською Ост-Індською компанією через їх базу в Наґасакі. Японською мовою це називається Кінранде. Тим часом назва посуду Аріта англійською була зарезервована для синьо-білої порцеляни в китайському стилі.
Синьо-білий порцеляновий посуд Arita.
(Фото від Museado на Flickr)
Насправді ці два міста розташовані дуже близько. Фактично настільки близькі, що ці різні стилі часто вироблялися в одних і тих же печах. І те, що історично було відоме європейцям як посуд Імарі, імовірно було зроблено в сусідній Аріті.
Крім цієї плутанини, сучасний Імарі є домом для кількох галерей. Деякі демонструють кераміку в стилях, близьких до тих, що пов’язані з історичним терміном «Імарі», інші демонструють більш сучасну кераміку.
Сьогодні в Японії історичну європейську експортну кераміку тепер часто називають «старою Імаріякі», щоб відрізнити її від продукції будь-яких сучасних печей у районі Імарі-Аріта.
Чаша Ірабо, Корея, династія Чосон, 17 століття.
Оскільки посуд Ірабо виготовлявся в Кореї, технічно це зовсім не японська кераміка. Однак посуд Ірабо часто виготовляли за японськими специфікаціями та він призначений для використання в японських чайних церемоніях.
Назва Ірабо походить від японського терміна іра-іра, що означає бути роздратованим. Не тому, що посуд Ірабо особливо не любили – навпаки, кераміка Ірабо високо цінувалась і досі цінується, – а тому, що груба, тонкоглазурована поверхня мисок вважалася «дратівливою» на дотик.
Посуд Ірабо зазвичай має простий дизайн і приємний колір печеного вівсяного печива. Типовий чаван Ірабо матиме нерівний вигляд, дещо розширений у верхній частині, з плямистою та органічною глазур’ю.
Посуд Какіемон, доба Едо.
(Фото від Museado на Flickr)
Какіемон фактично є піджанром посуду Імарі.
Спочатку Какіемон виготовлявся виключно в печі, що належала родині Какіемон у регіоні Хізен (місце сучасної Імарі-Аріта). Проте через деякий час інші гончарі почали виробляти схожий на вигляд емальований посуд. Цей стиль також високо цінували європейці, які пізніше відтворили його в промислових масштабах. І коли Китай відновив експорт до Європи, вони теж скопіювали Какіемон, щоб задовольнити потреби європейського ринку.
Ще більше вводить в оману те, що незважаючи на нішевий стиль посуду Imari, термін Какіемон іноді використовується за межами Японії для позначення всього експортного посуду Імарі загалом.
Тим не менш, Какіемон — це особливий стиль гончарства, який характеризується дуже тонкою та стриманою поверхневою емаллю. Його легко впізнати за майже прозорою глазур’ю на білому порцеляновому корпусі та емальованими прикрасами з використанням колірної палітри, яка зазвичай обмежується квітами какі (японське слово «хурма»), блідо-жовтим, димчасто-блакитним і бірюзовим кольорами.
Декоративні елементи витончені, акуратно виконані й часто містять фігуративні рослинні та тваринні мотиви.
Чаша Карамоно, провінція Фуцзянь, династія Сун.
Як і у випадку з посудом Ірабо, Карамоно не є насправді японським. За визначенням слово Карамоно відноситься до товарів, виготовлених у Китаї та імпортованих до Японії. Наприклад, предмети з порцеляни та кобальту під глазур’ю, виготовлені в Китаї часів династії Мін були представлені ще до того, як японські митці вміли використовувати ці методи.
Результатом цього є те, що китайські печі часто виготовляли речі для експорту в Японію. У цьому відношенні багато керамічних виробів Карамоно можна вважати унікальним поєднанням японського та китайського керамічного досвіду.
Посуд для чайної церемонії в Карацу, період Едо, початок 19 століття.
Сучасне Карацу — це прибережне місто в префектурі Саґа. Оскільки Карацу знаходиться лише приблизно в годині їзди від Фукуоки – столиці та найбільшого міста Кюшю – це також щось на зразок міста-супутника приміських поїздок.
Місто виробляє карацуякі принаймні з 16 століття. Посуд Карацу виготовляється з місцевої глини, особливо піщаної та багатої залізом, що робить її особливо довговічною. Посуд карацу може бути покритий глазур'ю або зовсім не прикрашений.
Принаймні історично, кераміка Карацу зухвало відноситься до школи вабі-сабі. Це робить її популярним вибором для чайної церемонії. І своїми часто простими, невигадливими формами та приглушеними тонами Карацуякі різко контрастує з набагато більш максималістськими та витонченими продуктами сусідніх печей Імарі-Аріта.
Тим не менш, існує кілька різних стилів посуду Карацу, багато в чому залежно від того, з якої частини району Карацу походять вироби.
Сьогодні в центральній частині міста, навпроти станції Карацу, розташовані численні магазини та галереї, де продаються сучасні вироби місцевих гончарів. Тим часом в околицях можна знайти дуже багато печей - як історичні руїни, так і повністю діючі. Багато з останніх мають винятково високу якість і популярність.
Емальований глечик для води зі студії Нономура Нінсей, період Едо, 17 століття.
Кьоякі, або кіотський посуд, — це, по суті, будь-яка кераміка, вироблена в районі Кіото. Як правило, фарфор високого випалу з пігментами надглазурної емалі. Однак, оскільки Кіото протягом тривалого часу був одним із головних регіонів Японії, де виробляли гончарні вироби, колишньою політичною та культурною столицею країни, очевидно, що цей термін включає досить багато різних стилів і включає в себе велику кількість різних технік.
Тим не менш, численні японські експерти з кераміки стверджують, що Кьоякі можна охарактеризувати двома основними ознаками: або товста повна монохромна глазур, як правило, синього або зеленого кольору, або техніка низького рельєфу, що є результатом кількох раундів поверхневого емалі.
Використання надглазурних пігментів виникло в Аріті та Кіото майже одночасно. Однак у той час як більшість печей Імарі-Аріта виробляли велику кількість виробів, призначених для зовнішнього ринку, гончарі Кіото виготовляли свій чаван лише для внутрішнього споживання. І вважаючи себе більше художниками, ніж ремісниками, вони також схильні підписувати свої роботи.
Будучи найкращим місцем традиційного мистецтва та культури Японії, Кіото, звичайно, буде в маршруті більшості відвідувачів, які цікавляться японською керамікою.
А ви вже зареєструвались на ZenMarket?
Купуйте товари безпосередньо з Японії разом із ZenMarket!
Безплатна реєстрація
Слідкуйте за нами в соц.мережах